Французький історик про польський міф, що “креси були раєм на землі, а всі поляки – лицарями”

Ідея кресів – давніх східних земель Речі Посполитої – глибоко вкорінена в історичній уяві поляків, нею просякнута польська романтична література, мистецтво. В кресових координатах циркулювала польська політична думка і вони тою, чи іншою мірою визначають координати політичного та геополітичного мислення в сучасній Польщі.

Великою мірою креси– це багатогранний  феномен, що має цілий ряд вимірів, зокрема: історико-політичний, літературно-мистецький. Можна говорити про кресовий міф. Спільним знаменником тут є ідеалізація минулого.  Життя на землях давньої Речі Посполитої, але й певною мірою і на землях, що входили до складу міжвоєнної Польщі, часто представляється як простір співжиття і симбіозу польської, литовської, української, білоруської культурної традиції. Підкреслюється позитивний впливу на них польської культури, нераз в дусі польської цивілізаційної місії. Все це супроводжує ностальгія за втраченою ідилією та величчю давньої Речі Посполитої – однієї з найпотужніших держав Європи в XVI-XVII столітті.

Як ця кресова ідилія виглядає крізь призму польсько-українських відносин в ХІХ столітті, в час, коли внаслідок поділів Речі Посполитої поляки втрачають свою державність і саме коли формується міф кресів?

До розмови “Польске радіо” запросило професора Даніеля Бовуа, видатного французького полоніста і україніста, який є автором свого роду триптиху – трьох ґрунтовних монографій, які зумовили переворот в історичних дослідженнях. В Польщі їх видано однією книгою під спільною назвою “Український трикутник 1793-1914. Шляхта, царат і люд на Поділлі, Волині і Київщині”.

??????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????

Пане професоре, може почнімо нашу розмову з генези ідеї кресів, яка впродовж віків змінювалася. Мінялося її емоційно-понятійне забарвлення цієї ідеї. Проте незмінною була романтизація, поетизація, що глибоко проникла в уяву та мислення поляків. Чому так відбувалося? Чому ця поетизація кресів охопила душу і розум поляків?

Справді поезія, і так звана художня література, все заполонили й створили ідеалізований образ поляка. Це переважно справа рук поетів, бо, особливо в ХІХ столітті, коли вже не було Польщі, то польська культура тільки жила мистецтвом та літературою. Саме там кувався образ шляхетного поляка, що панує над своїми маєтностями, своїми селянами ітд. Виковувався образ, що все завжди було ідеально. Поступово сформувалася думка, що Польща є своєрідним раєм на землі і що всі поляки є бездоганними лицарями. Це продовжується до сьогодні і дуже пасує до сучасної історичної політики, яка лише хоча бачити героїв. На жаль, це трохи закриває дійсність життя на селі, дійсність польсько-українських відносин. Скоріше навіть сказав би польсько-російсько-українських. Зрештою, все було зовсім по іншому, що я показав у своїх дослідженнях і трьох головних книгах про ті взаємини, про які говорив.

Ви у своїх роботах присвячених Україні, які в Польщі видали в одній книзі “Український трикутник”, революціонізували дослідження поняття кресів і тих відносин поміж українським селянством, царатом і польською шляхтою на Правобережній Україні. Загалом можна говорити, що це стосується проблематики східних кресів загалом. Ви показуєте цілковито іншу дійсність в якій є нелюдське ставлення до селян, до простого люду, тобто до русинів-українців, яке нераз можна назвати варварством. Чим зумовлено, що найбільш світлі голови Польщі, скажімо Словацький, Міцкевич чи наприклад такий політичний мислитель як Адам Чарторийський не помічали тої прірви поміж тим раєм на землі і тою дійсністю, що проступає з Ваших книг?

Знаєте, це проступає з моїх робіт, але передовсім це видно з документів, які я знайшов й  досліджував, а потім представив в своїх роботах. Зрештою, те, що я пишу це не якась вигадка. Це просто те, що міститься в архівах. Натомість художня література пишеться на основі уявлень. Просто кажучи – це вигадана дійсність. В той час те, що я описую це все знаходиться в архівах, в яких я працював — передовсім у Києві, трохи в Кам’янці-Подільському, Житомирі. Окрім цього, це великою мірою Петербург, де знаходяться архіви міністерств, всі царські архіви, де є сліди процесів, бунтів тощо. Там можна працювати. Проте, так складається, що жоден історик [цього не робив] або вкрай рідко хто там  працював і не видобуто всі ці факти, котрі представляють цілком іншу картину дійсності на Правобережній Україні. Зрозуміло, що я не займався Галичиною, бо це вже частина [України] під австрійською владою. Те саме стосується Лівобережжя, яким я не цікавився, бо там Росія панувала віддавна. Таким чином, винятково мене цікавило Правобережжя.

На мою думку те, що я знайшов є досить відкривчим. Зрештою, численні польські історики найвищого рівня–назву тут Стефана Кєнєвича, Алєксандра Гейштора — з самого початку моїх досліджень визнали мою правоту. Мене це дуже тішить. Жалкую лише, що мої праці, попри те, що вони зараз в Польщі досить широко знані, ще не дійшли до, так би мовити, пересічних людей. На жаль, ця фальшива історія за Сенкевичем продовжує панувати, а не та жива історія, яка повинна скеровувати звичайну людину. Історія повинна бути джерелом роздумів й провідником в житті, а не джерелом фальшивих поривів і переконань.

Який же образ постає перед нами, якщо керуватися архівними документами? Окресліть будь-ласка декількома реченнями те, що Ви написали в трьох книгах.

Образ того, що від самого початку — від Казимира Великого і до Бандери ­- це, нажаль, пасмо конфліктів. Там ніколи влада землевласників не була встановлена мирним шляхом. Завжди було насильство. Хоча звичайно були періоди більшого спокою. Там регулярно вибухали бунти і був спротив селянства проти польського права, проти Литовського статуту, що встановлював такі суди, які зараз хотіли б встановити у Польщі. Тобто, цілковито несправедливі суди, де свій судив свого і для селянина не було жодної справедливості. Система панщини була дуже жорстокою, значно жорстокішою, аніж в інших частинах Речі Посполитої. Адже поляки, принаймні землевласники, дивилися на селянина, як на схизматика. Для них було поганим те, що він не говорить або дуже погано говорить польською. Таким чином, це витворило ситуацію, в якій постійно були  присутніми конфлікти. В ХІХ столітті, а я детально досліджував лише період поділів Польщі, ті конфлікти помітні нащодень. Ставлення і поведінка землевласників щодо селянства були цілковито жорстокими і природньо, що з боку жертв цього насильства зродилося озвіріння. Єдиною зброєю в руках селянина були вила та сокири. Це все тривало впродовж цілого ХІХ століття. Тому я не можу погодитися з поглядом [Гжегожа] Мотики, котрий твердить, що в часи Волинської різні [у 1943 році] селяни [так чинили, бо] лише були під владою і під керівництвом нацистів [тобто ОУН-УПА]. Це звичайно трохи правда, але це часткова правда, бо у всьому цьому є традиція ще ХІХ століття. На мою думку історик повинен дивитися з перспективи довгого тривання цих явищ.

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws Думки авторів не завжди збігаються з думкою редакції rss