Рецензія на “Пекельну хоругву”

Ну шош, я побачив-таки “Пекельну хоругву”.пекельнаХоругва
Чи варто йти на цей фільм? Ні, якщо вам більше 10 років. Та й тоді краще пошукати щось менш стереотипне в поганому сенсі.
Чи шкодую я, що пішов? Радше так, хоча я чекав значно гіршого.
Якби я спіймав цей фільм десь по ТБ – я перемкнув би канал.
Основна емоція, яку в мене викликала “Пекельна хоругва” – велика скруха за тим, що це могла бути розкішна різдвяна казка. Навіть із невеликим бюджетом, загалом. Але не вдалося. (Відразу домовляємось: під час розгляду умовність графіки та декорацій ми в розрахунок не беремо від слова взагалі – з ряду причин, які я поясню по ходу справи)

Основа сюжету добре відома – парубок іде в найми в потойбіччя під хитросракими умовами, а тут іще й йово-фавстівський пролог завезли (чорт закладається з Петром на душу найспритнішого козака). Плюс земна дівчина, давно викрадена злими силами (це популярна тема в скандинавських казках) і потреба виконувати для чорта певну роботу, яку парубок виконує на свій манір. Конкретно тут – виховує з чортенят козаків. Всі ці сюжети настільки вічні, що зіпсувати їх, уклавши в форму чарівної казки, майже нереально. Але Лірник чесно спробував.

Спершу я все ж хочу сказати про хороше, бо у фільмі буквально десятки реально класних моментів, коли ти бачиш, як щось реально круте намагається прорватись на поверхню – але йому не вдається.

Що ж пішло так?
Епізод степового бою і вознесіння полеглих козаків на небо – чудова робота з анекдотом про те, навіщо козакам чуприна. Гра не вивозить драматизм моменту, але гра в цьому фільмі стандартно не вивозить драматизм моменту, так що з часом звикаєш.
Всі обидві сцени зі Смертю, а особливо діалог Михтода зі своїм покійним товаришем – це буквально 10 з 10, якби весь фільм витримали на такому рівні, навряд чи на нього були б негативні відгуки.
Більшість епізодів із домовиком Веніаміном дуже милі та цілком у дусі дитячої казки. Сам персонаж аж надто ляльковий, але це радше спільне місце для всіх магічних помічників. Спостерігати за ним просто приємно і подекуди весело.
До речі, сам епізод із сережкою, якою козак Семен подає вісточку з того світу (сережку знаходить саме домовик) – це дуже простий і водночас дуже доречний і розумний сюжетний хід. Тим паче, що ніхто з екрану не розтлумачує, чому вісточку на цей світ Семен передає саме сережкою.
Арка тренування чортенят, як і арка особисто Васі (це чортеня) – проста, цікава, також цілком приємна. Як і епізод із відлічуванням часу до Різдва – дуже якісна і справді розумна робота із власним сюжетом, жодних несподіванок, але саме так, щоб відчувати задоволення від споглядання того, що відбувається на екрані.
І от єдине, що я можу тут запитати – ну от чому решту фільму не можна було зробити саме таким чином?

Що ж пішло не так?
Майже все інше. Я обіцяв не торкатися графіки і декорацій – просто тому що фільм намагається тримати дух народного театру, при чому радше інтермедій, ніж вертепу. Я цілком схильний вважати, що погана графіка чи помітно штучні декорації – не гріх, якщо вони виконують свою функцію. Але костюми тут намагались робити по-багатому, тому я відчуваю повну свободу критикувати їх. Вони місцями дуже приємні. Місцями – видно, що вони пошиті з гобеленів та інших шторів (нащо, нащо, нащо?) На жінках – конкретно російські хустки (павлопосадські, і це видно. За хусткосрач банитиму). На столах – помідори. Шаровари – не просто широкі, а ще й зі стразиками. Я не жартую. Не подумайте, я не вимагаю від дитячої казки бути точною в зображенні традиційного одягу чи побуту. Але якщо ти розумієш, як працює костюм, то є речі, яких ти не припускаєшся просто тому що. Ні в стилізації, ні навіть в імітації. Шаровари з стразиками належать до таких речей. Пластикові віночки поверх хусток – також. Якщо ти намагаєшся показати традиційний стіл (а явно ж намагалися, навіть свічки з бджолиного воску) – ти не ставиш на нього помідори, змальовуючи 17 століття. Не тому що десятирічні школярі тебе заплюють, а просто тому що це дурниця, яка не мала би спадати на гадку, якщо ти знаєш свою справу. Але скрегіт зубовний від костюмів – річ опціональна (хоча синтетику ой видно).

Неопціональний, наприклад, гумор. У фільмі приблизно 10 жартів. З них принаймні 5 стосуються того, що шлюб – найбільша в світі каторга, дружина – найгірша в світі особа, хіба після тещі. Я чесно намагався згадати фольклорні матеріяли, які могли стати джерелом цих стереотипів. Якщо ви можете підказати мені якийсь солідний пласт українського фольклору, який із цим працює (не зі сватанням до магічної нареченої, а конкретно зі зневагою до дружини і тещі) – я буду вкрай здивований. За весь нинішній день я зміг пригадати хіба один чи два тексти, які реально експлуатують такий тип гумору. По суті, половина жартів у цьому фільмі – совкові жарти про тещу. Так, дитяча казка.
Втім, такий тип гумору реально побутував. Просто з ним треба вміти працювати. Драч у фільмі “Пропала грамота” не просто грамотно вписав жарт про відьомську природу жінки – і Лірник його згадує. Що дивно. Тому що там жарт про відьму смішний конкретно за рахунок того, що в кульмінації жінка реально виявляється відьмою. Це називається “структура жарту”. Всі жарти про жінок у цьому фільмі складаються з того, що хтось боїться одруження чи завуальовано похваляється сексуальними подвигами. Звиняйте, іншої функції для жіночих персонажів для вас не заготовили. Так от, наступного разу, коли Лірник щось патякатиме про традиційну сім’ю, можна йому прямо нагадувати, що його традиційна сім’я – це страждання, зневага і насильство. До сраки з такими традиціями.

Головний герой – засранець. Я говорю конкретно про епізод у корчмі, де герой обманює Лейбу. Є розбишацтво, а є мудацтво. Якщо твоє завдання – показати хитрість героя, тобі достатньо показати, як герой видурив у корчмаря випити на дурняка. А коли ти показуєш тупе марнотратство і зневагу з боку героя, як він буквально завдає великої шкоди персонажу, який його, зрештою, рятує – це робить вашого героя значно менше героєм.постОстапУкраїнець

Пекельний півень смерти. Є речі, які дуже гарно працюють в тексті та дуже погано працюють на екрані. Фінальний твіст дуже погано працює на екрані, хоча в переказі инших людей звучав як щось блискуче. Я не буду казати, в чому він полягає, проте я, попри всі зусилля, не можу візуалізувати цю сцену так, щоб вона не виглядала як дика наркоманія. При чому творці ж мали заготовлений сетинґ, щоб зробити це гарно. Вони ж спеціально зробили у пеклі вікно у реальний світ, крізь який цей сюжетний хід можна було реалізувати. Ну, але ні то ні. Ця сцена виглядає дуже смішно, і я мушу визнати – це єдиний епізод, на якому я справді реготав.

Чорт. Чорт насправді хороший як персонаж, він дратує рівно настільки, наскільки має дратувати, але. У фіналі фільму три війська – польське, турецьке і російське – сунуть на Січ. Не розумію, чому не могло вистачити одного, але нехай. Три – то й три. Але чому ж вони сунуть? Тому що в правителів вселився чорт і змусив їх оголосити війну козакам. Тобто 300 років української історії не мають нічого спільного з амбіціями державців, із запереченням самої України як явища, із запереченням народу чи віри. Насправді це все чорт винен. Росія ні при чому. І от я не знаю, як вам, але мені такий центральний посил у дитячому фільму, котрий має бути про патріотизм, виглядає ДУЖЕ погано. При чому мотивацію правителям можна прописати за дві-три репліки кожному – ті самі дві-три репліки, які в сцені з Москвою пішли на вкрай гіпертрофований жарт про борщ. Але не прописали. Бо інакше не вистачило б часу на жарти про тещу.

Підсумок, загалом, простий. Лірник розповідав, що ще до війни цей фільм хотіли зняти в Росії, але він відмовився, бо не хотів, щоб зняли шароварщину. Ну що ж, Лірник преуспішно зробив шароварщину і без Росії. Не рівня кліпу Поплавського “Сало”, але ненабагато вище рівня мюзиклу “Ніч перед Різдвом”. Шароварщину з величезним потенціялом бути справді хорошим фільмом, але таки шароварщину. І слова про те, що “глядачам подобається” в цьому контексті – навіть більше, ніж порожній звук. Бо глядачам подобається і шароварщина. І в першу чергу шароварщина. Інакше перед нами не поставали б ті культурні виклики, які зараз постають. І те, що зал сміється – не показник. Бо зал сміється і на концертах Кварталу.

Сашко Лірник, якщо ви дочитали аж до цього моменту – можете не розповідати, що я манкурт і не вмію Україну любити. Я це вже зрозумів із ваших відповідей на попередню критику. Будь ласка, дайте джерела, з яких ви брали свої жінконенависницькі жарти – бо в жодному інтерв’ю, яке я знайшов, ви їх не надали, хоч і нахвалялися. Не як абстрактні назви (“Казка про вовка” за неочевидністю поступається лише “Казці про третього сина”), а як конкретні тексти в збірках, конкретні інтерлюдії тощо. Тоді претензію до висмоктування жартів із пальця я радо заміню на невміння працювати з першоджерелами. У “Пропалій грамоті” цей жарт досі смішний – саме через те, що адаптований.

П.С. З аргументом “дітям подобається” відсилаю вас до трендів ютубу. Це також подобається дітям. Але я не зустрічав батьків, які обстоюють художню цінність відео з анбоксинґом і безглуздими лайфгаками тим, що діти від цього пруться.

ОстапУкраїнець

Остап Українець, facebook

Попередні статті автора:

У новорічну ніч вандали осквернили пам’ятник немає різниці кому

Щодо промови Зеленського: Яка різниця, якою мовою, якщо російською?

1+1 – не журналісти

Як утворювати фемінітиви

Матюки – не з російської мови!

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws Думки авторів не завжди збігаються з думкою редакції rss