Вистави українською мовою були дуже прибуткові у Російській імперії на рубежі 1900р.

Добре, я напишу вам, що робити. Переповім своїми словами спогади Миколи Садовського.
На 5 рік Емського указу, що забороняв усе українське, крім народних пісень, після демобілізації з війська по російсько-турецькій війні 1877-78 року, у 1881, Микола Садовський (в миру Тобілевич) приїхав у гості до Марка Кропивницького, який грав у Кременчуці у російській трупі антрепренера Ашкаренка. Справи в трупі були геть кепські, на вистави не ходили, не вистачало грошей не тільки на жалування акторам, а й на оренду приміщення міського театру (привіт панові, який доводив мені про небувалий розквіт російського театру Островського напередодні наших корифеїв).
Садовський не пише, що саме вони пили з Марком Кропивницьким в готельному номері при зустрічі, відомо, що третім був антреперенер Ашкаренко, який щойно виплатив аванс герою-любовнику, а той втік з грошима, і в результаті того вечора він написав і відправив відчайдушну телеграму в Петербург міністру внутрішніх справ:

«будучи полтавським дворянином і російським патріотом, зібрав трупу в м. Кременчуці. Але не вважаючи на всю його невсипущу працю, турботу і благі бажання, діла трупи були такі погані, що він дійшов до розору і не може ніяк кінчити сезон з честю, яка належить йому як російському дворянинові, — сиріч розплатитись з усіма як слід. Тому він просить його сіятельство дозволити йому виставити кілька українських спектаклів, що можуть зробити йому добру касу, маючи на увазі український континґент суспільства, який з охотою піде на ці вистави».

І через тиждень, коли вже й забули за свою витівку, Ашкаренка викликали до поліцмейстера і зачитали йому листа міністра, який дозволяв грати українські п’єсив той же день одразу за російськими. Так вони далі і грали по дві п’єси в день років двадцять.

А український театр виявився настільки прибутковою справою, що вони не тільки закінчили сезон в плюсах, а й тріумфально продовжили гастролювати в наступні роки, в т.ч. на Кубані й у Петербурзі, пересварилися, поділилися на кілька “справжніх” труп корифеїв (дуже важливим було, до кого пішла Заньковецька), розчулили Харківського та Одеського губернаторів (одесита переконала дружина), а коли в Києві ненависника всього українського Бібікова змінив дивізійний командир Садовського генерал Драгомиров, український театр тихенько повернувся і в столицю. В сучасний стаціонарний театр Оперети, де чомусь нема меморіальної дошки з цього приводу. Бо – був неймовірно прибутковим. Садовський чесно подає всю бухгалетрію трупи. Герой-любовник заробляв 150 рублів. Виникали навіть підробні українські трупи, організовані колишніми машиністами сцени тощо. Без драматургів, без професійних акторів – аби на сцені співали українських пісень і танцювали.
Тобто, поки ви купуватимете квитки на українські вистави, кіно, фестивалі, слухатимете українську музику, читатимете українські книжки не на піратських ресурсах – будь-який Емський указ чи закон Ківалова-Колісниченка безсилий. В крайньому випадку напишемо відчайдушного листа поліцмейстеру Авакову.

антонСанченко

Антон Санченко, facebook

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws Думки авторів не завжди збігаються з думкою редакції rss