Західні експерти: для боротьби з корупцією треба час, і не удавати із себе святих

Українські антикорупційні установи, до кола яких належать НАБУ, НАЗК, САП плюс СБУ та ГПУ – занурились у період міжусобиць.

Александр Кларксон, викладач Королівського коледжу у Лондоні:

Ми бачимо, що оскільки боротьба із корупцією настільки важлива для майбутнього країни, вона стала галуззю зростання у системі правоохоронних органів. Відповідно вона приваблює як людей дійсно відданих економічній та політичній стабілізації країни та її поступовій інтеграції до більш стабільного європейського середовища, так і людей, які хочуть будувати кар’єру на боротьбі із корупцією, чи отримати інструменти впливу, чи ж знайти джерело прибутку, новий спосіб збагачуватись за рахунок інших.

Це – парадокс. Треба бачити ситуацію у переспективі, порівнювати її із досвідом інших країн. Наприклад, у Румунії, Хорватії, Польщі навіть Німеччині – на початку цих процесів був хаос та конфлікти. Коли боротьба із корупцією стає пріоритетом держави, уряд концентрує більше ресурсів на даному напрямку – відповідно це приваблює різні групи, які хочуть підкорити цей процес своїм інтересам, використати його, а також тих, хто зацікавлений в успіху, але приносить у нього певну ідеологічність, віддає перевагу певним інститутам, чи сповідує певну класову свідомість.

Це означає, що учасники процесу боротьби із корупцією мають власні цілі, хоча і віддані загальній меті.

Потрібно понад десять років перш ніж ці зусилля сформують дисципліновану чітку структуру і матимуть здобутки, які дозволять говорити, що йдеться про довготерміновий вплив на країну.

В обох антикорупційних інституціях (НАБУ та НАЗК) є люди справді віддані боротьбі із корупцією, але загальна маса цих людей розпорошена по різних структурах. Чи не краще було би зібрати їх в одній установі?

Зараз рано говорити, чи стане боротьба із корупцією успіхом. Це все – лише початок процесу. Нарешті у державі інсує консенсус щодо важливості реальної боротьби із корупцією, розуміння, що це відповідає інтересам держави та інтересам, частково, олігархів та еліти громадянського суспільства. Хоча вони і мають різні визначення боротьби із корупцією.

Україна зараз перебуває там, де Румунія була 15-ть років тому, і це при тому, що у Румунії значні арешти, які реально змінили країну, почались в останні 2-3 роки. Хорватія створила свої антикорупційні агенції здається у 2004-му- 2005-му роках, а ці агенції почали чинити значний вплив на політичну систему за підтримки громадянського суспільства та еліт лише 3-4 роки тому.

Я не надто песимістичний, але я не маю оптимізму, що якісь трансформаційні події в Україні відбудуться на настільки ранньому етапі. Різноманітні агенції, групи, правоохоронні органи, спецслужби зараз змагаються за престиж брати участь у боротьбі із корупцією, за фінансування (державне та зовнішнє) на боротьбу із корупцією.

Попереду велика “утряска” ситуації і ми не побачимо раніше ніж за 2-3 роки, котра з цих агенцій стане провідним органом боротьби із корупцією. Я схиляюсь до того, що це буде НАБУ. Коли це відбудеться, вже агенції, що вийде лідером цього змагання, знадобиться десь із 5 років, щоб систематично почати переслідувати справді значних корупціонерів.

Інший хороший приклад – Бразилія. Тамтешня антикорупційна агенція була дуже неефективною хоча інсувала тривалий час, співпрацюючи з прокурорами. Так от протягом 20 років випрацювались зв’язки між установами, змінились покоління службовців, у спецслужбах з’явились люди готові серйозно займатись боротьбою із корупцією.

Лише останнім часом вони отримали доступ до записів прослушки чиновників, які буквально висадили у повітря олігархічну систему у Бразилії. Можливо в Україні це теж станеться за 10-15 років. Але ці події у Бразилії стали результатом 15 років поступової еволюції інституцій боротьби із корупцією у Бразилії, після того, як десь 15 років тому держава там почала серйозно сприймати боротьбу із корупцією.

Адріан Каратницький, дослідник аналітичного центру Atlantic Council:

Україна має хороші результати у знищенні корупційних схем завдяки таким механізмам, як ProZorro та ціновим реформам у газовому секторі, а також викоріненню масових крадіжок на митниці та у податковій, які мали місце за Януковича. Ситуація гірша у сфері передачі справ до прокуратури та судових вироків за минулі корупційні дії. Останнього голосно вимагає громадськість, хоча для економічного добробуту України важливішим є перше.

Щоб гарантувати, що борці із корупцією працюють виключно в інтересах громадськості, і реформатори, і урядовці мають відмовитись від вибірковості у своїй роботі і працювати по фактам порушень. Зараз ми зіткнулись із ситуацією, коли директор НАБУ безвідповідально передав інформацію щодо кримінального провадження журналістам-розслідувачам та активістам. Якщо це буде доведено, маємо справу із кримінальним злочином. Але ми бачимо, що активісти-антикорупціонери стали на захист директора НАБУ і виправдовують те, що ймовірно є серйозним злочином.

Щоб вийти з цієї ситуації треба відкинути личину гіпер моральності і підходити до боротьби з корупцією прагматично. Усі особи та інституції мають розглядатись об’єктивно, при цьому не за кожне порушення об’єктивно можна чи потрібно переслідувати. Зрештою 50% ВВП України – на чорному ринку. Це означає, що мільйони українців, не кажучи вже про їхніх лідерів, можуть стати фігурантами кримінальних, або цивільних позовів.

У такій ситуації краще спрацює і більш бажаним є прагматичний підхід, який каже, що треба фокусуватись на викоріненні корупції, а не на полюванні на відьом. Хоча громадськість жадає крові.

Якщо проаналізувати декларації про доходи українських депутатів, можна побачити багато випадків забагачення, яке нічим не пояснено.

Якщо ж відкрити справи за усіма цими випадками, законодавчий порядок денний буде підірвано і зірвано. Саме це, а не вибіркове переслідування певних осіб антикорупційними органами є головним чинником того, що ми спостерігаємо повільний темп у власне кримінальному переслідуванні корупціонерів.

Справді, якби кримінальні провадження відкривались активніше, це з високою ймовірністю призвело б до нових виборів, у результаті яких було б обрано парламент, який є більш популістським і менш орієнтованим на реформи.​

Проблема не у тому, що антикорупційні агенції мають спільну юрисдикцію, а у тому, що політика, яку США просувають в Україні по суті ігнорує провідні державні інституції, які борються з криміналом та корупцією в Україні – а саме Генеральну прокуратуру, СБУ, Міністерство внутрішніх справ, а головне – суди. Натомість політика, яку підтримують США віддає перевагу кільком обраним інституціям, включно із НАБУ (так, її бажано мати) та антикорупційному суду. До того ж Захід сфокусував увагу на створенні паралельних інституцій, а не вдосконаленні існуючих структур.

Наприклад, директор НАБУ – це звичайний прокурор, який не дуже відрязняється від інших, а заступник директора НАБУ, який керує її спецназом, 10 років працював у підрозділі “Альфа” СБУ. Ці люди не є апріорі більш чесними, або більш ефективними, ніж їх колеги у СБУ чи ГПУ. З огляду на це, краще було би прискіпливо слідкувати за діяльністю антикорупціонерів, а не підтримувати їх із захватом та відданістю спортивних уболівальників.

Натомість зараз спостерігаємо саме останнє. Декілька антикорупційних активістів просувають певних осіб та інституції, які декларують боротьбу із корупцією, не на основі їх досягнень, а апріорі. Я вважаю, що на зміну концетруванню ресурсів на кількох антикорупційних центрах має прийти стратегія створення острівців відповідальності та ефективності у кожній правоохоронній структурі держави.

 

За матеріалами Голос Америки

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws 2014-2017 Київ rss