Мого прадіда з’їли в 33-му

Мого прадіда – діда мого батька – з’їли в 33-му.

Їх знайшли – двох молодих дівчат – вже прямо під Єлисаветградом, куди батьків дід пішов у пошуках шматка хліба. вони смажили його печінку на вогнищі. мій дід,батько мого батька, мусив також йти у Єлисаветград- на упізнання тіла свого з’їденого тата. ледь дійшов додому, напівживим…

Моя мама, встувивши в університет Шевченка вже після війни, важила 46 кілограм, – ніяк не могла поправитися після Голоду. А хліб ховала під матрац усе студентське життя – нічого не могла з собою вдіяти. У мене лежать аудіофайли з її спогадами, записані на диктофон – вже кілька років після смерті мами минуло , а я все ще не можу їх слухати.

Мій батько був єдиною дитиною, котра лишилась в живих на їхньому хуторі і жінки, котрі вже похоронили своїх дітей, влаштовували чергування під вікнами його дому – від людоїдів, бо його мати мусила щодня іти в колгосп.
А останні діти померли у колгоспній їдальні, наївшись звареної з молодої кропиви баланди. Мій тато чомусь не схотів її їсти…. Коли тато згадував, як вони кричали – ті маленькі діти, умираючи в муках від пошматованих кропивою нутрощів, його руки тряслися, а сльози збігали по глибоких його зморшках на лиці, як перші струмки тієї страшної весни 33.

Тому я не прощу ніколи. Моя ненависть абсолютна і чиста, як гірський кришталь. Я готова мстити у будь-який спосіб, бо помста – єдине, чого прагнуть мільйони безневинно убієнних. А ще вони потребують нашої пам’яті. Вічної, безнастанної і повсякчасної.

Онукам, і правнукам, і пра-правнукам розповідатиму – скільки буду жити – про найстрашніший в історії людства геноцид. Донці вже розповідать не треба – це свічка у її вікні.

голодоморСвічка

Галина Плачинда, facebook

Попередні статті автора:

Перший український адмірал – Сидір Білий

Мій перегляд фільму “Дюнкерк”

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws 2014-2017 Київ rss