Мій перегляд фільму “Дюнкерк”

Ми поїхали дивитись Дюнкерк аж у Лавину-Мол. У тамтешньому Мультиплексі є lux-зала із такими широченними кріслами, радше з диванами, а не з кріслами, (бо розкладаються вони, як натиснеш кнопочку, геть горизонтально), а якщо поїхати на ранішній сеанс, на 10:45, – то ще й по божій ціні. Але найкраще у тих безрозмірних кріслах те, що ніхто із сусідів не бачить і не чує як ти ревеш.

Фільм чоловічий – небагатослівний, лаконічний, неймовірно виразний у своєму малослів`ї, ну бо ж про війну, яким він ще може бути. І дуже красивий, яким і має бути фільм про відвагу, честь, жертовність і єднання нації.… А ще й Том Гарді, в якого я закохана, потрапив у полон до німців :) Словом, наревілася.

А потім ми пішли на закупи в Ашан – із Лавини в Ашан можна потрапити, не виходячи на вулицю. Ми довго ходили, кидаючи у візок усяку всячину, аж поки не дійшли до відділу випічки. Там у такі симпатичні кошички викладають щойно спечений хліб, порізаний кубиками – на дегустацію. І народ пасеться біля тих кошичків, бо хліб і справді смачний, а поки обійдеш той Ашан то вже й зголоднієш… Я найбільше люблю там пробувати хліб гречаний і фруктовий. Словом, стоїмо ми, смакуємо ще теплий гречаний хліб, аж у натовпі я побачила високого хлопця із такою густою бородою, знаєте, що зараз модно носити. Він був дуже симпатичним і усміхненим, бувають такі чоловіки – від них віє упевненістю і спокоєм, – такий собі ходячий антистрес, біля якого, у радіусі кількох метрів, утворюється зона спокою і, потрапивши у ту зону, тобі самій стає затишніше у цьому великому світі. Однак у гарного й усміхненого бороданя була дивна хода – він плавно, у такт крокам, розхитувався з боку в бік, точнісінько як есмінець, що його щойно у фільмі потопив німецький Мессершмітт. А коли хлопець підійшов ближче, я побачила, – бо він був у шортах, – що замість однієї ноги у нього протез.

Я сховалася за спину свого супутника і, жуючи ще теплий гречаний хліб, знов ревіла, бо, бачите, життя – набагато більш вражаюча штука, аніж найкращий у світі фільм. Ще я думала – ось же він, на відстані витягнутої руки, наш український Дюнкерк, наш олтар, на який десять тисяч отаких хлопців, як цей красивий молодий бородань, зложили свою відвагу, честь, жертовність і любов до України.

І ще я подумала, що через 80 років обов’язково знайдеться український Кристофер Нолан, який зніме могутній, правдивий, геніальний фільм про нашу визвольну війну початку ХХІ століття, а мої праправнуки, котрі житимуть у багатій, квітучій Україні, будуть дивитися той фільм і плакати від гордості за своїх дідів – прадідів, які відстояли для своїх нащадків свободу, волю і саме життя.

галяПлачинда

Галина Плачинда, facebook

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws 2014-2016 Київ rss