Украинцам нельзя присваивать Анну Ярославну?

У самодовольных “знатоков” науки – российских, польских да и наших, доморощенных, насмехающихся над стремлением украинцев сохранить преемственность своей истории от Киевской Руси, надменно объясняющих, что никаких украинцев в помине тогда не было, я все же хочу спросить – почему вы не насмехаетесь над греками, которые называют улицы в своих городах именами Аристотеля и Сократа или итальянцами, продолжающими гордиться Овидием или Данте? Почему вы не насмехаетесь над нами, евреями, молящимися у стены выстроенного Иродом Великим храма и рассказывающим детям предания о наших царях Давиде и Соломоне?
Почему смеяться можно только над украинцами? Почему смеяться можно только над теми, чьё прошлое пытаются отобрать и присвоить?

Виталий Портников, facebook

портніков

Война за историческое наследие и символы и есть самая главная война. Лучше всего об этом сказал Джордж Оруэлл в романе-антиутопии 1984. “Тот, кто контролирует прошлое, тот контролирует будущее. Кто контролирует настоящее, тот контролирует прошлое”. Кремль много в чём допускает фатальные ошибки, но в части контроля прошлого и его переписывания, исходя из политической целесообразности текущего момента, там достигли невиданных высот. Потому борьба за право считать Анну Ярославовну, она же Anne de Kiev, и её отца Ярослава Мудрого “нашими”, то бишь россиянами, это не просто потешное перетягивание каната из исторической хрестоматии для 4-го класса средней школы, а борьба за нечто более глобальное. Право считать, что часть истории другой страны, в данном случае Украины, можно также примитивно отжать и аннексировать, как Крым. И попытка присвоить чужих князей и королеву Франции не что иное как аннексия чужой истории. Путин пытается лишить этой самой истории Украину как своего самого ненавистного врага. И в этой войне проиграть у Украины права нет. Французы не заморачиваются считать государства средневековых франков частью истории Франции, и у них нет проблем с самоидентификацией. Британцы считают “нашими” и римобританцев, и кельтов, и англо-саксов. Потому не должно быть никаких сомнений и ложной скромности в том, чтобы признать и Ярослава Мудрого, и Анну Ярославовну украинцами. Кстати, и памятник Анне Киевской и улица её имени тоже бы Киеву не помешали. Причём в самое ближайшее время.

Тарас Березовец, политолог, facebook

Тарас Березовець

З приводу дискусій чи радше баталій, які періодично сколихують мережі, друк та етер, щодо вживання слів із коренями рус та рос.
Тут я звісно не маю сказати чогось нового, винайти власний ровер, відкрити гардарику, але спробую окреслити низку термінів і фактичної історії їхнього вжитку, які зазвичай залишаються на периферії.

Для мене є очевидним, що з певного моменту – Х сторіччя або ще раніше – слово «Рус», «Русь» було синонімом до східного слов’янства. Яке у свою чергу нараховувало безліч племен, лише частка яких гідно представлена у класичних літописах.

Східне слов’янство це саме лінгво-географічний фактор, і східні слов’яни відокремлювались від західних подібних спільнот (Чех, Лях) не стільки різницю в мові і вимові, скільки географією, і вже невдовзі – політичним фактором (існуванням держави Русь).

Тут я не певний, де курка і де яйце, тобто чи існування династії Рюриковичів які звали себе Русами передувало і підігрувало подальшому відокремленню східних слов’ян в уяві, чи навпаки слово було прийняте задля претензії на всі руські, тобто східнослов’янські племена.

Племінна самосвідомість була довгий час домінуючою, а самоуявлення про себе як про Русь наростало з трьох головних джерел.

Перше – це племена які підлягли геноциду та асиміляції, такі як поляни і древляни, а за ними поступово у часі інші племена.
Втративши сталу племінну ідентичність, в тому числі втратою племінних божеств, примусовим розселенням на нерідних землях, знищенням власної княжої династії, вихідці з таких племен починали апелювати до державної складової своєї ідентифікації – сучасною мовою кажучи, рус, русин означало бути резидентом Русі. В цьому джерелі домінувала державна ідея.

Друге джерело – це потреба протиставляти себе на пограниччі, де мешкали явно не-руські племена. Тобто зовсім неслов’янські.
Там де кордон – і до того ж прозорий – пролягав із фіно-уграми, балтами, германцями, іраномовними і тюркомовними кочовиками, для кількох племен які взаємно розуміли одне одного та мали спільність в культурі (і мабуть в родових зв’язках) мав актуальність термін, який би окреслював і те спільне що в них є, і те що рішуче відділяє від сусідів.

Третє джерело – за значимістю але не хронологічно – це екзоним. Може бути, що хронологічно фактор цей був навіть першим. Що сусіди, зараз важко стверджувати які саме, так звали сукупність несвоїх племен, умовно тотожних східним слов’янам.
Є багато версій походження слова «русь», але в будь-якому разі скидається на екзоним, чи то книжковий, чи народний. Із зростанням зовнішніх зв’язків Русі, торгівельних, мандрівних, культурних, політичних, міграційних, зватися русином було простіше перед іноземцями, ніж пояснювати що ти з такого племені, про яке вони ніколи не чули.

Згодом постало і четверте джерело, власне лінгвістичне – термін Русь відділяє східно-слов’янські мови від західно-слов’янських, причому з часом все більше за рахунок південно-слов’янських та грекоморфних запозичень.
Але це вже після прийняття та розповсюдження християнства ромейського толку, і те далеко не одразу.
Адже до того існували племена, і ці племена мали кожен свою говірку, а може і повноцінну в тодішньому розумінні мову, і ці мови формувалися з різними субстратами. Одні були близькі якраз до західно-слов’янського конгломерату (чеського і ляського), тоді як інші впитували в себе балтський, фіноугорський, тюркський, іранський, германський, кавказький, романський, елінський і може навіть семитський субстрати.

Отже, це був перший етап, ранє середньовіччя.
В цей період Русь охоплювала майже всю сучасну Біларусь, більшу частину України та – незначну і невелику, але культурно важливу частку Ерефії.

Далі йде розвинене Середньовіччя і з нею – прогресивна по тім поняттям Русь як феодально-колоніальна держава. Князі ціляспрямовано знищують залишки слов’янських племен, їхню культуру (язичницьку, поганську як головний атрибут). Вони асимілюють боярство в єдиний руський народ, як аристократію, а просте населення племен розселяють в якості колоністів, а подеколи і прямих колонізаторів, серед племен зовсім неслов’янських або слов’янських лише частково.
При цьому на таке розселення працює вся міць княжої державної системи – церква, влада, економіка.
За переказом, князь Юрій прямо казав русі асимілюватись із мордвою, бо діти будуть вже не мордвини а руські. Припускаю, що це було не тільки моральне заохочення, але й субсидована політика, яка надавала переваги асимільованим та асиміляторам.

Менш за все такий стан справ нагадує мені формулу «колиска братніх народів»!
Греко-македонці постворювали у свій час Греко-Бактрію, Греко-Скіфію, Греко-Сирію, Греко-Індию, Греко-Єгипет, а чи є тут Греція або Македонія «колискою» для казахів, сирійців, левантийців, єгиптян, і так далі?
Здається, відповідь очевидна – не тільки не є, але ніколи і не була. Греція була центром колонізації і тільки.

Так само Русь була в період Х – ХІІІ століть серцем колоніального процесу.

Номінальним центром Русі залишався саме Київ, хоч би і перетворився київський великий стіл на подоб’я (і може бути зовсім не випадкове) імператора Священої Римської імперії германців.
І як в імператорській «Германії» повно було усіляких не-германців і неримлян, так і в Русі все більше, але не критично, більшало не-слов’ян, і ці не-слов’яни хто асимілювався персонально, а хто так і залишався окремими васальними племенами.

Тут ми підходемо до класичного питання, а чому ж нащадки колонізованих Руссю продовжували зватись русскімі, тоді як нащадки самої Русі почали шукати собі інших ідентифікацій – як то Україна, Біла Русь.
Зазвичай пояснюють все ординською навалою, яка розіп’яла Русь на частини.
Гадаю, що це пояснення знаходиться в дещо іншій площині.
Адже і під час його, і після більшу частину сучасних України та Біларусі не тільки продовжували звати Руссю, але і населення звало себе русинами, русаками, русиками, руснаками і просто русами. Іноді з уточненням – Червона Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Литовська Русь, що явно несе географічно-політичний відбиток якоїсь тодішньої політико-правової ситуації.

А от чи самозвалися майбутні росіянці весь цей час рускіми?
Гадаю, ні.

Ми маємо справу з часом, коли не-польська і не-литовська Русь, тобто практично вся що знаходилась на заході сучасної Ерефії, існувала як феодальна держава або конгломерат таких держав.
Населення в ньому зазнавало потрійного гніту: економічного, правового і національно-культурного.
Воно не мало прав, не мало писемності, не мало грамотності.
Спочатку ним взагалі керували ординські намісники, інакше важко назвати «конязей» Москви, Твері та менших угруповань.
Потім – ординські діадохи, тобто ті самі конязі звільнені від влади Сарая.
Самі вони були, до 17 ст., Рюриковичі, а от їхнє боярство – переважно татарських, європейських, грецьких та польсько-литовських коренів.
І вони шукали собі ідентифікацію, і знаходили її і в книгах, і в думках сучасників з Речі Посполітої, і все тягнуло їх до коренів Рус, Рос.

Проте сам нарід, якщо відкинути всіх неруських (читай, нехрещених) ще не звався рускім.

Ми маємо казаків на півдні, поморів на півночі – і крестьян в центральній полосі.

Саме крестьянами звалася народна маса, яка знаходилась на середині поміж поморським та казацким діалектами з півночі на південь і таким чином сформувала власні, перехідні, діалекти майбутньої російської мови.
Крестянин – це означає і християнин, і селянин.
Тобто назва «третього стану», як би сказали французи, означала не тільки рід занять, але й споконвічне християнство.
Це підкреслювало і нехристиянський лад під час ординського панування, і нехристиянське походження «другого стану», дворянства, і неселянське (тому що як правило іноземне) походження духівництва.
Крестьяни як етнос, я гадаю, зформувались під час колонізації Руссю переважно фіно-угорської території на схід, і формувались якраз насадженням християнства та введенням примусово землеробства, у противагу як язичницьким культам фіноугрів, так і промисловому ладу цих племен.

Російська мова зформувалась з трьох, які і тепер існують в якості реліктів та звуться «нарєчіямі руского язика».

Севернорускоє нарєчіє (настільки самобутнє, що до статусу мови йому не вистачає лише власної літературної традиції) це мова поморів, вірогідно нащадків Новгородської республіки.
Ця мова розпадається на діалекти в залежності від субстратів – фінського, латиського, естонського, чудського, норвезького, югорського (ханти, мансі), комі (зирянського, пермяцького), удмуртського. Водночас вона зберігла давні зв’язки з західно-слов’янськими мовами, які існували з перших часів Новгорода.

Южноруское нарєчіє, також самостійне і майже окрема мова, якби не штучно унеможливлена власна літературна традиція – це мова казаків.
У ній величезний вплив має тюрський субстрат, а також менше – кавказький та степовий український і біларуський.
Говірки розпадаються, відповідно, в залежності від домінування того чи іншого субстрату.

Срєднєрускоє наречіє, як демо-версія сучасної росіянської літнорми, насправді від цієї літнорми доволі далека.
Насамперед, майже повністю відсутня там церковно-слов’янська, окрім двох діалектів, де вона, навпаки, превалює.
В основі вона мала давньоруське койне, а може бути ще і західнослов’янські елементи, якщо правдива звістка про ляське походження радимичів та в’ятичів.
Діалекти ж формувались в залежності від субстрату, який колонізували – марийський, мерянський, муромський, мокшанський, ерзянський, чуваський, башкирський, татарський, а на заході ареалу – український, біларуський.

Це і була мова того самого населення, яке до кінця ХІХ століття, коли не до самої більшовицької революції, самоусвідомлювало себе як «крестьяне».

Ідентифікацію руських, росіянців, великоросів їм було накинуто згори, власним дворянством і духовництвом, в умовах безальтернативи.
Адже крестьяни були неписьмені, і поодинокі вихідці в грамотні одразу рекрутувалися до правлячого стану на умовах цього стану.

Ідею про безперервність рускіх від Русі було сконструйовано та затверджено без будь-якої наради з ними самими, тобто з крестьянами.

Ну і тепер питання про Україну, чому вона тепер не Русь, постає дуже просто.
От якраз тоді, як у нащадків давніх русинів виникла потреба дистанціюватись від московської, нової, крестьянської Русі, тоді стародавній і до того суто регіональний термін «Україна» став бути актуальним.
До того козаки всіляко тримались за термін «Русь», це допомагало їм відштовхнутись від польських «сарматів» і вони, переважно, щиро прагнули об’єднатися з московським царем.
Припускаю, що козаки уявляли собі унію з Москвою геть інакше.
Скоріш за все, у пам’яті ще були свіжі походи україно-польські та україно-татарські на Московію, де вони бачили безлад, безвладдя, забите населення – «крестьян», та, не без того, бачили в них чудових данників.
Вже і був приклад такого домінування «казаків» над «крестьянами», на сусідньому Дону, та й перспектива стати рускими яничарами була перед очима – з огляду на традиції тодішньої Туреччини, де яничари домінували і над султаном, і над етничними турками.
Але не так сталося як гадалося, і московські царі виявились геть не покірними крестьянами, так що невдовзі довелося не тільки припинити апетити на керування Московією, а вже й боятись що сама Московія прибере до рук всі козацькі вольності.
Коли ж і вольності були ліквідовані, то над козаками постала загроза асиміляції. Ще й невигідної – замість влиття в дворянство, їм почало загрожувати влиття в кріпацтво, у те саме «крестьянство».
Загроза злиття колишніх колоністів зі своїми колишніми колонізованими породила потребу.
Слово «Малоросія» не відповідало цім вимогам повноцінно, оскільки підкреслювала якусь малість, відтак збитковість, залежність від «Великоросії».
Хоча ще довго і цього слова було достатньо, щоб розуміти різницю поміж «малоросом» та «крестьянином».

До слова, існування інших «україн», як-от Засіччя, Кримська Україна, Сибірська Україна, не заперечує, а лише підтверджує сказане.
Ці назви констатують окремішність, перехідність і непідвладність, часом стан домініону або кондомініуму. І на їхніх теренах формувались цілком самобутні нації – лише не так їм повезло, як українцям.
Хоча й вони із часом зможуть стати окремим народами, зокрема сибиряки, дончаки, горюни та севрюки. Для цього їм слід брати приклад з українців, не хапатись за рускоє наслєдіє як головний приз, і спокійно та послідовно розвивати власну мову. Складати літературу, словники, перекладацький масив, більше звертатись до своїх коренів, відроджувати народні звичаї, побут, характер.

Дякую за увагу, і сподіваюся що я лише повертаю до оберту деякі наголоси в дискусії, які більшою частиною забувають одні та ігнорують інші.

Алі Татар-заде, facebook

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws 2014-2016 Київ rss