Письменник з Донецька: Ідею сепаратизму підтримувало не більше 1% бабусь

Володимир Рафєєнко – український письменник з Донецька, який пише російською мовою.

Рік тому Володимир Рафєєнко переїхав з Донецька до Києва.

Написав півдесятка романів, двічі отримував “Російську премію” – за романи “Московский дивертисмент” і “Демон Декарта”.

Тепер письменник каже, що працює над романом, який у Росії ніколи не надрукують – через цензуру.

- Розкажи про своє життя переселенця в Києві.

- Основне моє заняття – пошук роботи. Вже рік живу в Києві, але не можу похвалитися якимись успіхами в цьому напрямку. Маю підробіток – пишу як фрілансер, роблю інтерв’ю, буває, читаю лекції, іноді дають гонорар за літературні виступи. Але це все малі гроші.

Робота, на яку розраховував після переїзду до Києва, не тривала довго, бо видавництво закрило лінійку книжок, якими я мав опікуватися. Певний час був у розпачі. Але відмовився від усіх виплат від держави.

Мені було незручно брати ті декілька сотень гривень, адже мені і так допомагали добрі люди, мною і так уже переймалася київська інтелігенція. Я вирішив, що нехай ті гроші державної допомоги дістануться комусь іншому, хто справді її потребує.

Зараз перспектив не бачу. Думаю, чи не поїхати кудись в Європу на заробітки. Може, й поїду незабаром.

- Що залишилося в Донецьку?

- Все моє життя.

Я дуже домашня людина, ніколи не був космополітом – з дому мене вигнати було неможливо. Думаю, так сталося через те, що я дуже рано зрозумів своє суто письменницьке призначення, тож потребував лише можливості сидіти вдома та писати.

Не люблю і ніколи не любив їздити на публічні події та тусовки. Головне для людини мого складу – це праця та якість прози, а не кількість відвіданих культурних заходів.

- До війни ти подорожував?

- Був декілька разів у Києві. У Львові чи Івано-Франківську не бував ніколи. Ще до війни два рази на кілька днів з’їздив у Москву по літературну премію, яку отримував за два останніх моїх романа.

Але так сталося, що майже все письменницьке коло, з яким я спілкувався, виїхало з Донецька та переїхало хто до Києва, хто до Львова. Це пом’якшило мою травму.

Коли я приїхав до Києва, то нікого тут не знав. Виручив знайомий, із яким ми бачилися до того один-два рази – літературний оглядач Юрій Володарський. Він саме був у від’їзді та дозволив пожити кілька тижнів в своїй квартирі. А потім журналістка Анастасія Багаліка пустила мене з дружиною жити до себе.

Я дуже емоційна людина, і в мене після приїзду був період, коли у відповідь на прості запитання – як оце ти мені ставиш – я починав плакати. І сам розумів власну неадекватність, але нічого зробити не міг.

Після переїзду в мене було таке ж відчуття, як в той день, коли тато вперше в житті вивів мене за ворота нашого двору та сказав йти гратися з іншими дітками на вулиці.

Мовляв, давай, соціалізуйся. В моєму віці так наново соціалізуватися складно.

- Коли ти виїхав з Донецька?

- 5 липня до Донецька увійшли 3,5 тисячі бойовиків. Мені знадобилося трохи більше тижня, щоб зібрати речі та виїхати. Я забрав навіть родину, але на Донбасі залишилися мої батьки та дві лежачі бабусі.

І це дуже важко.

- На що було схоже життя в Донецьку з весни до червня2014 року, коли ти вирішив виїхати?

- Була загальна стурбованість людей тим, що вони не зрозуміли, що відбувається в Києві, і який дійсно настрій української інтелігенції щодо того, на яких принципах існуватиме ця країна – наприклад, які настрої щодо російської мови.

Думаю кращим представникам українського політикуму в той момент принципово важливо було звернутися до Сходу України, чого вони не зробили.

- Чому саме до Сходу треба було звертатися окремо?

- Тому що більша їх частина – російськомовні, а Революція Гідності була україномовною – в тому вигляді, в якому її подавали з засобах масової інформації.

- Але Майдан не стояв за чи проти української чи російської мови.

- Я кажу не про те, як було насправді, а про те, яку картинку малювали російські медіа, котрі були популярні на Донбасі – адже власного незалежного російськомовного каналу Україна як не мала, так і не має.

Немає медійного простору, де російськомовний українець почував би себе “своїм”.

Потрібно було розмовляти з людьми.

Певна незрозумілість почала зростати, коли почали з’являтися окремі вогнища, пародія на Майдан – маю на увазі “протести” в Донецьку, Луганську та інших містах.

- Ми в Києві порівнювали їх із “карго-культом”, бо вони імітували зовнішню оболонку Майдану, але зовсім не відповідали його за змістом, були штучно організовані, як нам здавалося. Ти був ближчий до цих протестів. На що це було схоже?

- 5 квітня 2014 був великий мітинг біля ОДА з російськими прапорами та привезеними росіянами. Це я точно можу стверджувати. Ці люди говорили російською мовою не українського походження – це я чув як фаховий філолог.

Ці люди, не знали, що де в місті знаходиться. А ще вони нахвалювали “хохлацьке пиво”.

І були автобуси з ростовськими номерами, запарковані на вулиці Щорса, через вулицю від міста “мітингу”. До міста на такі мітинги привозилися тисячі людей.

- Як місцеві до цього поставилися?

- Була певна категорія населення, яка мала проросійські настрої, котрі були продиктовані перш за все страхом того, що відбулося в Києві. Люди боялися того, чого не знали.

Я сам також майже нічого не знав про Майдан. Вперше туди потрапив наприкінці квітня, коли в Києві відбувався російсько-український конгрес, організований Ходорковським. Тоді я пішов на Майдан, де ще залишалися сліди Революції Гідності, та побачив усе на власні очі.

Я говорив із нашою інтелігенцією – з киянами, з львів’янами – та повернувся в Донецьк, зрозумівши, що російськи медіа розказують нам неймовірну фігню.

В мене вища освіта, але, розумієте, навіть я сумнівався стосовно того, чим насправді був Майдан.

З пантелику збивали також події типу “смолоскипної ходи” на честь Бандери, яку організувала партія “Свобода”.

- Але ж це була лише одна подія, вона не говорить про весь Майдан.

- Але ця подія була. Раніше я щось подібне бачив лише на відеохроніках про часи нацизму.

Також дуже все псували висловлювання наших політиків, які пропонували відгородити Донбас колючим дротом, називали (й називають зараз) мешканців Донецької та Луганської області “бидлом”, “ватою” чи “генетичним сміттям”. Я таке не раз чув і читав.

Ті, хто таке пишуть, не розуміють, не знають і знати не бажають, що відбувалося на Донбасі в квітні-червні 2014 року.

- Що таке Новоросія? Чи є ідея або факт, який потрібно знати, аби пазл склався, аби зрозуміти, що відбувалося?

- Навіть я, людина без економічної освіти, розумів, що навіть на рівні економіки ця ідея позбавлена сенсу. Яка “новоросія”, ви що? Це можна було тільки навмисно вигадати, щоб потім нав’язати як концепт.

Але цей концепт на початку подій був голий та не мав під собою жодних соціальних підстав.

Найголовніше, що потрібно розуміти: сепаратизм – це ідея, яку масово підтримували на Донбасі тільки міліція, СБУ та прокуратура. Якісь маленькі бабусі – божевільні, старі – вони нічого не розуміли, їм сказали, де “фашисти”, і де “антифашисти”… таких бабусь не було навіть 1%.

Казали про посилення самоврядування, про якійсь інші речі, але відділення від України – це ідея для ідіотів. Розрахована вона була на кола неосвічених, та заляканих російською пропагандою людей.

Також треба добре пам’ятати про зв’язок, який мали міліція, СБУ та прокуратура із українськими олігархами. А через них – із Кремлем. Цей зв’язок завжди був дуже міцний. Та спочатку незалежності України він тільки зміцнювався! Причина – спільний бізнес. Метал, вугілля, нафта – це великі гроші…

- В цій історії про зв’язок між правоохоронцями, олігархами та імпортованим з Росії сепаратизмом є запитання: чому Донбас не вийшов проти?

- Хто сказав, що не вийшов? З березня по червень було вісім великих проукраїнських мітингів. На них виходило до восьми тисяч людей за раз. Декілька з українських активістів загинули. Десятки людей було поранено.

Були і зламані долі – людей забирали до міліції, погрожували “закрити”. Так з місцевого СБУ приходили до мого доброго знайомого – погрожували “закрити” його сина за участь у проукраїнському мітингу.

На проросійські мітинги збиралося до тисячі людей – більшість із яких була привезена. Я вже розповідав про автобуси з ростовськими номерами.

Також були люди, котрих змушували виходити директори підприємств – і ти спробуй не піти! Ніхто не хотів опинитися без роботи, ще й в такі часи.

- Як тоді стало можливо, що бойовики закорінилися в Донецьку, попри опір городян?

- Так ніхто ж нас не захищав. Били, вбивали, знищували. Ще до бойовиків у Донецьк завезли тітушок в масках і з битами. Вони були добре організовані, кидали в учасників проукраїнських мітингів каміння, арматуру, а міліція захищала їх.

Якби Київ забажав, щоб у Донецьку залишалася Україна – то не було би бойовиків і війни.

- Що значить – “якби забажав”?

- Була можливість ввести армію. Березень, квітень, травень – три місяці було до масового входу бойовиків. Була б у місті армія – ніякого сепаратизму і приблизно не виникло б, адже сепаратизм на початку підтримували лише місцеві міліція, СБУ та прокуратура.

- І привезені російські військові.

- Вони завозилися протягом кількох років до того. До нас почали приїздити російські офіцери – ніби на пенсію – з початку 2000-х. Осідали в офісах, в охоронних фірмах.

Цю агентурну сітку розробляли 10-15 років. Тому не треба говорити, що це “бидло донбаське” когось покликало. Ніхто нікого не кликав, але і з голими руками проти танку не підеш.

Ну і крім того, Київ мав досвід першого Майдану та другого Майдану, мав підтримку європейську, підтримку міжнародного кола журналістів. Донбас цього не мав.

- Майдан теж не одразу отримав підтримку.

- На Донбасі люди почали гинути з часів незалежності, особливо в середині 1990-х, коли ділили бізнес. Всі президенти знали, що там відбувається. Просто поділили країну на сфери впливу – там “твої”, а там “мої”.

- Чи потрібна повна блокада окупованих районів Донбасу?

- Я не розумію, що робить український уряд щодо людей, які залишилися на окупованих територіях.

Кажуть, що треба припинити все транспортне сполучення з окупованими територіями. Але літаки Київ-Москва-Київ продовжують літати щодня. Потяги як ходили до Росії, так і ходять. Товари йдуть через кордони. Але ж із Росією ми воюємо. Чому з нею не розірвати тоді все транспортне сполучення?

Що ж виходить? Зі своїми територіями ми рвемо зв’язки, а зі столицею окупанта в нас все нормально. Типу звідтіля до нас тільки святі їздять, та праведні, і ні боже ж мій, щоб прокрався якій терорист.

Потім кажуть, що всі, хто хотіли виїхати з окупованих територій, виїхали. Але це велика неправда.

Там лишилися мої хворі батьки, котрі не можуть виїхати. И багато таких же людей. Раніше була змога передавати їм хоча б іноді ліки та гроші. Тепер навряд чи щоб.

І не змогли вирішити цю ситуацію не тільки старі. У мене є друг-фотограф, наприклад, який ходив на всі проукраїнські мітинги, виїхав до Києва, але не зміг тут знайти роботи, витратив всі свої гроші, та повернувся в Донецьк. Бо там хоча б є житло, за яке не потрібно оплачувати оренду.

- Але ж там також ні роботи, ні грошей.

- Там залишилися деякі старі замовники. Він продовжує для місцевих підприємств робити замовлення, щось та за копійки фотографувати. А ще там задарма дають “гуманітарку” – без цієї допомоги він би вже помер.

Зараз для всієї країни настали важкі часи. Водночас, можливо, ми вперше маємо дійсно проукраїнський уряд, котрий іноді робить помилки, які ми йому вибачаємо, бо зараз війна.

Але якщо ми для всієї країни робимо поблажку, поправку на війну, то потрібно і для Донбасу давати таку ж поблажку. І перш за все розуміти, що люди опинилися в такому становищі, бо уряд рідної країни не зміг їх захистити.

До Донецька вчасно не ввели армію та впустили в місто ворожу важку техніку, та колони бойовиків. Казали, що вони прикривалися мирним населенням, але мирних людей у танк або БТР не посадиш. Так хіба мирне населення винне в тому, що до їх міста приїхали бойовики?

- В картині Донбасу, яку ти описуєш, мене цікавить і візія майбутнього. Війна колись закінчиться. Якими нитками це зшивати? Чи варто зшивати? А, може, ніякого розриву нема?

- На жаль, українська влада не розуміє найголовнішого. Якщо і є сенс воювати, то воювати потрібно не за територію, а за серця людей. Якщо справа в території, то вона не коштує життя жодної людини.

- Тобто територію треба облишити?

- Територію в нас і так ніхто не забере. Отой с*ка нею подавиться, його розірве. Нехай нас заляпає по самі Карпати, але його розірве. Розірве, зокрема, через те, що люди, котрі могли мати якісь сподівання щодо Росії, тепер їх уже не мають. Вони зрозуміли, що їм принесли, і хто їм це приніс.

- Як воювати за серця?

- Треба було починати 25 років тому.

Соборності ніколи не було. Навіть простір культури розпадався. Не було спільного медійного простору. Та що там казати. Не було навіть нормального транспортного зв’язку. Пам’ятаю, у 2000-х хотів злітати до Львова, де раніше ніколи не був. Виявилося, що немає прямого літака, і треба летіти до Києва, а звідти вже до Львова. І стало ясно, що літаком дешевше полетіти на вихідні до Ізраїлю до пляжів Тель-Авіва.

Робилося все, аби вбити клин між Сходом і Заходом. Тут нічого нового. В цьому полягала головна задача ще радянської влади. Але й за часи незалежності ніхто не робив нічого, аби люди порозумілися. А люди – це люди. Вони дуже важко змінюють свої уявлення про світ.

Донбас як простір був виключений із загальноукраїнського контексту. Але так само він був принципово виключений і з російського контексту: це я точно знаю, бо бував у Москві, де до мене тепло ставилися, але я все одно був там українець. І це цілком нормально, бо це факт буття. А от в Києві я був “москаль”.

- В Києві мені важко уявити, що російськомовний автор може мати таку рецепцію.

- На жаль, не Київ формував традиції спілкування та загальнокультурні тренди порозуміння.

На Донбасі життя формувалося навколо міст, а міста – навколо підприємств, яким людина та міська культура були підпорядковані. Російська мова там була інструментом, мовою міжнаціонального спілкування, бо на одній вулиці могли жити 10-15 національностей. Що в цьому поганого? Такий був міжнаціональний “котел”. Є ж Нью-Йорк, там відбуваються подібні речі.

Немає нічого поганого в космополітизмі, який мав Донбас. Це такий різновид культури. Україна – велика країна. Вона дуже різноманітна. І дуже важливо не втрачати це різноманіття, бо це нас збагачує, в цьому наша велика перевага. Дав би Бог тільки перенести цю війну.

Тому мені боляче, коли я читаю в соціальних мережах висловлювання людей, яких я раніше поважав, де вони кажуть “нехай здохне російська мова” або питають російськомовних, як воно – говорити “мовою ворога”.

Це підло, люди. Я не винен, що мама зі мною говорила російською. І в цьому я не повинен каятись.

- Давай про це поговоримо детальніше. Ти як автор пишеш російською мовою та до війни видавався насамперед у Росії. Припускаю, ця ситуація змінилася.

- Так, в тому сенсі, що тепер працюю над романом, котрий в Росії ніколи не опублікують. Бо там пишу правду, про те, що бачив на власні очі.

- Це роман про події війни на Донбасі?

- Так, це роман про події в Україні та перш за все про події в моєму серці. Я ніколи не намагався писати дуже реалістичні речі. Там є, звичайно, певний реалізм, але цей текст ближче до гоголівської традиції прози.

Це казка про війну. За неї мене в Росії проклянуть – це точно.

- Ти маєш перспективи функціонування на українському літературному ринку?

Думаю, що не маю жодного шансу.

Але є видавці, які видають романи російською мовою.

Не бачив жодного не жанрового, арт-хаузного роману російськомовного українця, який би опублікували в Україні. Я почав проходити в довгі списки міжнародних літературних премій з 2006 року, і за цей час не отримав жодної пропозиції від українських видавців.

Та що там видавництва. Мене свого часу не прийняли до донецької (!) спілки письменників, бо я писав російською мовою.

Лише цього року почалися розмови про видання перекладу українською мовою одного з моїх романів. Ось на цьому рівні ще, можливо, щось і буде робитися.

А от друк в оригіналі… я до цього ставлюся спокійно. Моя література – не для всіх.

- Як будуються твої взаємини з російськими колегами?

- “Русскую премию” отримують автори неросійські, тому я там був у колі колег не з Росії. На рівні редакторів товстих російських літературних журналів й зараз маю нормальні людяні стосунки. Редактори кажуть, що готові публікувати мене завжди. В цьому сенсі нічого не змінилося. Але я не буду людей напружувати, бо там у них цензура, а жодна новела, з тих, що я написав за цей рік, її не пройде.

931174_485066518231669_683445998_n
А друзів, чи то на щастя, чи то на жаль, ніколи в Росії не мав. Може, знаю хіба півтора десятків порядних людей з тусовки. Але зустрічі раз на рік під час вручення премій – це не спілкування.

Моє життя залишились у Донецьку. Хоча більшість моїх донецьких друзів теж виїхали в Україну, але ми тут якійсь інші стали. Нібито не свої. Велике значення мало саме місто, котре ми дуже любили.

- Розкажи про свій досвід людини, котра почала подорожувати Україною вже після виїзду з Донецька, після початку війни.

- Це почалося минулого року, коли мене запросили на львівський Форум Видавців. І це місто, і ця подія мене приголомшили! Якби не коньяк, навіть не знаю, як би й дав собі раду.

Коли потрапив до Львова, то в мене навіть виникло дивне і трохи болісне відчуття, ніби я туди насправді не доїхав, бо мене забили десь по дорозі сепаратисти, тож до Львова доїхала тільки моя душа.

Враження від нового культурного контексту посилив Книжковий Арсенал. Я побачив відкритість кращих українських митців до спілкування. З’ясував для себе, що український культурний контекст – це загальноєвропейський контекст. Здається, у нас із Росією відбуваються протилежні процеси в культурі. Вони закриваються. А ми відкриваємося до світу, і обов’язково відкриємося, якщо вистачить розуму, та сил.

life.pravda.com.ua

rous.ws

Русь | Всесвіт © rous.ws Думки авторів не завжди збігаються з думкою редакції rss