Аналіз результатів виборів до Верховної Ради

Перші парламентські вибори після Майдану відрізнялися від усіх виборів останнього десятиліття одним ключовим моментом. Вперше не стояло питання переможуть “проросійські” або “проукраїнські” сили. Штучне етнічне протистояння, що нагніталось всі ці роки політиками з обох сторін, перестало бути актуальним. Відразу було зрозуміло, що “проукраїнські” переможуть, оскільки радикальні “проросійські” кандидати тепер балотуються до квазі-парламентів ДНР та ЛНР. Готовність і далі діяти в українському політичному полі є автоматичним тестом на мінімальну лояльність державі. Отже навіть “Опозиційний Блок”, зібраний з решток Партії Регіонів, представляє скоріше інтереси старої бюрократії та пов’язаного з нею бізнесу, а не Росії.

З усуненням цієї дихотомії проходить й уся мода на етнічний націоналізм, який поступається місцем політичному. Перестає бути актуальною “боротьба за рідну мову” та “борьба за родной язык”. Після зникнення російської фофудьї менш актуальною стає і патріотична вишиванка, а на зміну музейним етнічним костюмам приходить камуфляж. Це пояснює поразку “Свободи” та порівняльний успіх “Радикальної партії” Олега Ляшка. Ще трохи більше року тому головний клоун української політики не міг би розраховувати і на пару відсотків, а “Свободу” кликуші бачили мало не флагманом майбутнього “фашистського перевороту”, але війна (а також її репрезентація у ЗМІ) все розставила по своїх місцях.

“Правий сектор” – улюбленець російської пропаганди та київської гуманітарної інтелігенції – до Верховної Ради також не потрапляє, хоч окремі його представники і проходять по мажоритарних округах, зокрема Дмитро Ярош та Борис Береза​​. Частим героєм сюжетів російського телебачення обов’язково виявиться Андрій Білецький, лідер “Соціал-Націоналістичної Асамблеї” (фігура на кшталт українського Демушкіна), який обрався по мажоритарному округу в Києві. Можна передбачити, що політична кар’єра цього борця за білу расу буде недовгою, навіть більш недовгою, ніж у його більш обережних колег з ВО “Свобода”. Пострадянські виборці не мають надійної щеплення від нацизму, але побачивши ультраправих у справі швидко розчаровуються. Не дарма Білецький йшов по мажоритарному округу від одного з районів Києва, а не рідного Харкова – у Харкові його подвиги пам’ятають. Пройдуть деякі ультраправі і за квотою від “Радикальної Партії”, яка взагалі славиться крайньою нерозбірливістю та всеядністю, в її рядах в різний час знаходили притулок і расисти, і прихильники “Антимайдану”, і представники криміналітету, і колишні регіонали. Але в цілому Верховна Рада восьмого скликання буде не більш націоналістичною, ніж її попередниці, кричати “вовки” поки зарано.

Лівих (навіть соціал-демократів) у Верховній Раді немає, що не є новиною. Їх не було і в попередніх скликаннях. “Комуністична Партія України”, що була вірною помічницею “Партії Регіонів”, була лівою партією формально, на справді сповідуючи суміш консерватизму, соціального популізму, клерикалізму та російського шовінізму. Її смерть виявиться позитивним явищем для тих парламентських соціалістів, які ще обов’язково з’являться в Україні. Хоча відсутність у Верховній Раді популістів, які “підминають” під себе ліву повістку, нітрохи не заважає роботі справжніх низових профспілкових та соціальних ініціатив, були б сміливість та бажання діяти.

Також з політичної арени нарешті зникає Юлія Тимошенко. Її партія проходить до Верховної Ради, але балансує на межі вибування. Це гарна новина, місце Тимошенко – десь поруч з Януковичем, і хоч я і не вірю в чарівну силу “ротації кадрів”, але є люди, які дискредитували себе настільки, що їх списання в утиль – само-собою зрозуміла гігієнічна процедура. Навіть ці свої п’ять з гаком відсотків Батьківщина отримала скоріше всупереч фігурі лідера та завдяки участі в списку ув’язненої Надії Савченко. Але списання з рахунків Тимошенко не означає смерті її партії. “Народний Фронт” – результат розколу “Блоку Юлії Тимошенко”, і туди перемістилося багато старих кадрів, хоча їм і довелося для пристойності розбавити свій список людьми, які зарекомендували себе під час Майдану.

Коаліція, яка формуватиме уряд – це поєднання лібералів та консерваторів: “Блок Петра Порошенка”, “Народний Фронт” та “Самопоміч”. Єдиної опозиції не вийде, ніхто не хоче об’єднуватися з “Опозиційним Блоком”. Те ж саме можна сказати про “Радикальну Партію”.

Всіх поціновувачів жанру хвилює питання, чи будуть видовищними парламентські бійки в новому сезоні. Припускаю, що будуть – загальний рівень бойової підготовки у цієї Верховної Ради незрівнянно вище, ніж у попередників. На зміну “свободівцям” і спортсменам-“регіоналам” приходять люди з військовою підготовкою і реальним бойовим досвідом. Уже очікуються поєдинки між комбатом “Донбасу” та “Айдару”, інтерес викликає можлива зустріч Яроша та “свободівців”, які пройшли до Ради (хоча тут більш ймовірно психологічне насильство), також приймаються ставки, хто першим поб’є Олега Ляшка.

Багато нарікають на низьку явку виборців, але це якраз добра традиція – явка ненабагато нижче, ніж у 2012 році. З урахуванням того факту, що на окупованих територіях голосування не відбулася – це досить високий результат. Маси здебільшого не довіряють політикам, і як і раніше голосують “проти”, а не “за”. Хоча тепер це правило не є таким вже абсолютним, на якийсь час у нас відродилася віра в можливість проходу у владу “чесних людей”. Раніше політикам довіряли ще менше – той же Майдан відбувся скоріше всупереч, аніж завдяки лідерам опозиції.

Взагалі, в українській історії є чудові приклади втілення принципів прямої демократії, а з демократією представницькою у нас якось завжди не виходило. Але це не привід комплексувати – пряма все одно краще.
Сноб.Ру
Переклад rous.ws
Олександр Володарський, скандаліст-блогер
volodarsky

відомий зокрема імітацією статевого акта перед Верховною Радою у 2009 році, що було акцією проти Нацкомморалі:
володарский

Русь | Всесвіт © rous.ws Думки авторів не завжди збігаються з думкою редакції rss